Nov 25, 2013

Northern Wave в Ісландії: фестиваль авантюристів

За 200 кілометрів на північ від столиці Ісландії, в крихітному рибацькому містечку Ґрундарфйордур з населенням менше тисячі осіб є своя баскетбольна і футбольна команди, декілька хостелів і готель, і навіть свій щорічний міжнародний кінофестиваль. 

Його організовує донька власника місцевої рибної фабрики, режисерка Доґґ Мосесдоттір, яка є також директоркою ісландського представництва всесвітньої організації Women in film and television, котра налічує 10,000 учасниць в 37-ми країнах. На фестивалі, тим не менше, не було помітно особливих преференцій в бік “жіночого” кіно. Northern Wave несподівано навіть для самих організаторів зібрав кілька десятків гостей з Бельгії, Ізраїлю, Греції, Росії, Польщі, Фінляндії, України, і звичайно з Ісландії, здивував відвідувачів увагою до східноєвропейського і арабського та азійського кіно, а також представив два десятки нових ісландських короткометражних фільмів. Багато які режисери приїхали в компанії своїх акторів, звукорежисерів, чи відправили представити фільм замість себе своїх продюсерів, операторів або навіть асистентів. Рідко коли на якомусь фестивалі можна зустріти настільки різноманітну публіку і все ж знайти про що поговорити з кожним.

image

Кароліна з Мадриду вже рік живе в Ісландії, вивчає ісландську мову, шукаючи роботу операторки з перемінним успіхом, а заробляє на життя подаючи каву в популярному кафе Babalu, яке знаходиться в Рейк’явіку біля найвідомішої пам’ятки міста, церкви Hallgrimskirkja. Британський музикант Майк вирішив залишитись жити в Рейк’явіку після того як з’їздив записати диск на студії в Хусавіку, місті на півночі Ісландії, і тепер він не хоче повертатись в Лондон ні за які гроші. Продюсерка Ева народилась в Ісландії, але останні 15 років прожила в різних європейських країнах. Тепер вона зустрічає рясні ісландські снігопади з непідробним захопленням, наче вперше, і розуміє, що вже нікуди звідси знову так надовго не поїде.

Ева розповіла про один з найбільш шокуючих моментів свого дорослішання. Виявляється, її батьки дуже довго не говорили Еві про те, що в Європі відбувалось в 1939-1945 роках, намагаючись захистити її від “неприємної” інформації, і вона дізналась про злочини нацизму-сталінізму і мільйони невинних жертв людей аж у 15-річному віці. Тоді вона не могла повірити в те, що таке могло відбуватись зовсім недавно, і була дуже розлючена на батьків, котрі приховували все від неї. Так, багато ісландських дітей, живучи в нейтральній країні, наче на окремій планеті, де немає навіть власної армії, часто не підозрюють про події, які змінили хід історії та долі не одного покоління, і вплинули на розвиток кіно так сильно, як не вплинули на жоден інший вид мистецтва.

Зізнатись щиро, насичена програма фільмів програми Northern Wave демонструвалась в напівпорожніх залах. Безстрашних режисерів, які подолали довгі години перельотів до Рейк’явіка і добирання до Ґрундарфйордуру чотирма різними автобусами, манили засніжені гори, наче з картин Реріха на заході сонця, водоспади на урвистих скелях, довгі безлюдні кілометри ісландських доріг, де відчуваєш себе далеко від всього світу і всіх людей. Серед просторів без стресу мегаполісів, хоч і стаєш легкою мішенню морозних північних вітрів, повертаєшся звідти вже з відчуттям звільнення і оновлення.

image

Велична і первозданна, неторкнута цивілізацією ісландська природа, заради якої туристи жертвують альтернативними вакаціями в комфорті теплих країн, стає часто не лише тлом, а й повноправним героєм багатьох ісландських фільмів, а також тих стрічок, котрі знімаються тут іноземними компаніями. На майстер-класі, проведеному британською сценаристкою Марґарет Ґловер, ісландські учасники ділились своїм ставленням до такої нестриманої експлуатації ісландської краси з причинами і без причин. Багатьом набридло дивитись на пейзажі, якими заворожуючими вони б не були, і зараз молоді ісландські режисери намагаються все менше апелювати до глядачів характерними для їх країни рисами, а зосереджуватись більше на людських проблемах, універсальних для всіх. Та все одно чи не в кожному ісландському фільмі буде якщо не розтиражований светр з овечої шерсті, то вбивство кита (чи якесь інше кровожерне дійство), холодні ісландські ферми і їх вічно мовчазні відлюдькуваті мешканці, боротьба з природними стихіями, а ще диваки-музиканти.

Про музику не забули і на Northern Wave, влаштувавши окремий конкурс ісландських кліпів. Один з 10-ти конкурсантів, справжній гімн красі Ісландії, можна переглянути нижче, але краще поїхати на цю не настільки далеку планету, щоб побачити все те, що в кліпі, і навіть більше, на власні очі.

Н.І.

Поїздка була здійснена за підтримки програми Step Beyond Європейської культурної фундації і Благодійного фонду “Open Ukraine”.

image

Oct 17, 2013

Кінофестивалі польські

Достатньо глянути на карту польських кінофестивалів (goo.gl/uxXfBL), щоб зрозуміти, що жоден польський фільм в цій країні не обходиться без уваги глядачів.

Фестивалів національного кіно здається навіть більше ніж міжнародних подій. Всі вони мають свої нагороди і строго визначені вузькі чи широкі спеціалізації. В тексті нижче мова піде про декотрі з найбільш відомих і цікавих кінофестивалів Польщі, відвіданих в 2013 році.

WARSAW FASHION FILM FESTIVAL

Хоч W3F і проходить в перші дні березня, холодного і неприємного, коли головне вбиратись тепло, а не модно, в холі кінотеатру Multikino модники умудряються виглядати одягнутими зі смаком, вишукано і стильно. Ну і ніде правди діти, часом виклично, лиш би звернути на себе увагу. На щастя, в програмі фільмів було більше “стильних”, ніж “викличних”. Серед них і біографічна стрічка про легендарну редакторку Harper’s Bazaar Діану Врееланд, Diana Vreeland: The Eye Has To Travel, і скажімо фільм, який став кінокласикою і занурює нас в Бруклін 60-тих, комедія Вільяма Кляйна Who are you Polly Maggoo?

На одному з майстер-класів польська режисерка Judyta Fibiger, яка також є однією з організаторів фестивалю, розповідала про свій фільм Political Dress. Юдита згадувала як ще кількадесят років тому мало хто мав більше однієї пари гарних колготок в соціалістичній Польщі. Зараз же поляки - одна з найбільш помішаних націй на дешевому шматті H&M.

Загалом фешн-фільми легко критикувати за те, що в них більше уваги приділяється зовнішнім речам, а не внутрішній суті. Але навіть той же байопік про Діану Врееланд не лише зачепив тему її слави, перебування в елітному оточенні і раптового звільнення з журналу, який вона перенесла на новий пік популярності. Ми також бачимо людину, яка у всій своїй неповторній ексцентричності ставала все більш переконаною у власній винятковості. Адже звикла спілкуватись виключно зі знаменитостями і перебувати у відмінному від реальності світі, з якого дуже важко повернутись на землю, де навіть не знаєш, чим-то тепер себе зайняти, а руки так і чешуться поїхати на інший кінець світу для дорожезної фотосесії з найвідомішими моделями і фотографами. 

image

WIOSNA FILMÓW W KINIE PRAHA

Прага - найбільш атмосферний район Варшави, в центрі якого розмістився однойменний кінотеатр. Тут щороку відбувається тиждень кіно “Весна фільмів”. Півсотні повнометражних фестивальних хітів можна подивитись за дуже низьку ціну, 7 злотих за сеанс (середня ціна квитків в кінотеатрах Польщі - 20 злотих).

Найбільш очікуваним фільмом “Весни” була ПОЗА ДИТИНИ (Poziţia Copilului) Каліна Петера Нетцера - два місяці перед показом в Варшаві фільм отримав головну нагороду Берлінале. Драма розгортається поміж владною матір’ю і далеким від самостійності і відповідальності її сином. Головну роль зіграла Лумініта Ґеорґію, знайома більшості як співчутлива фельдшер зі “Смерті пана Лазареску”. Румуни вже призвичаїли глядачів до добротних сценаріїв, сильних акторських виконань та “непомітної” режисури і “Поза дитини” ще раз підтвердила перевірену останнім десятиліттям істину про те, що румунське кіно має першість в Європі.

І все ж, навіть іще більше захоплення викликав інший румунський шедевр “Весни фільмів” - камерна і насичена драматичністю картина ВСІ В НАШІЙ РОДИНІ (Toată lumea din familia noastră) Раду Юде. Чоловік приїздить в дім дружини, з якою розлучився, з метою забрати доньку на море. Дівчинка під тиском родичів не знає, чи їхати з татом, чи залишитись вдома через підозри на простуду. Події відбуваються протягом дня і тримають в напрузі такою простою сюжетною зав’язкою в обставинах улюбленої румунами рутинної буденності типових родин.

image

OFF PLUS CAMERA

Один з тих фестивалів, котрі не скаржаться на нестачу коштів. Директор краківського Off Plus Camera за щасливим збігом обставин є сином власника телеканалу, який і забезпечує величезну рекламу фестивалю. Приставка Off або offowy в Польщі використовується дуже часто і означає те, що подія, фільм чи режисер є альтернативним, незалежним, протилежним мейнстріму.

Про незалежність на Off Plus Camera говорили при кожній нагоді. От тільки за іронією, після багатьох фільмів публіка починала порівнювати стиль режисера з відомими попередниками. То де ж ця незалежність від вже існуючих канонів? Наприклад, данський NORDVEST режисера Міхаеля Ноера всі визнали гідним послідовником стилю братів Дарденнів. Як і Дарденни, Ноер спочатку займався документальним кіно, звідси увага до достовірності реальності в кожному кадрі. В Nordvest ми бачимо вже звичну для данського кіно опозицію між білими і арабами в бандитських сутичках. На щастя, історія насправді концентрується на стосунках двох братів (чи стане молодший брат на шлях злочинності за прикладом старшого?), а стрілянина між наркоторговцями і грабіжниками служить лише фоном в цьому фільмі, знятому в найменш благополучному районі Копенгаґена, який і дав назву стрічці.

image

Ще одного молодого режисера, румуна Паула Неґоеску, одразу ж порівняли з Еріком Ромером. Сам Паул зізнався, що разом зі співсценаристом (і за порадою останнього) передивився всього Ромера перш ніж почати працювати над фільмом. В дебютній повнометражній роботі Неґоеску МІСЯЦЬ В ТАЙЛАНДІ (O luna in Thailanda) ми бачимо один передноворічний день в житті невизначеного млявого 30-річного Раду, який цілий час намагається знайти свою колишню, бо вірить, що саме вона, а не теперішня дівчина, є його справжнім коханням. Це своєрідний портрет сучасного румунського покоління, яке не пережило жахів комунізму як їх батьки, і тому вигадують собі проблеми на порожньому місці, а вирішуючи й ті дріб’язкові дурниці, які їх хвилюють, не стають щасливішими.

image

На фестивалі був також конкурс польських фільмів (з головним призом в 100 тисяч злотих). Залишається тільки пошкодувати, що нагороду не отримав мабуть найкращий польський фільм останніх років - КОХАННЯ (Miłość) Славоміра Фабіцького з вражаючим виконанням головної ролі Юлією Кійовською. Ще один фільм, якому на світових фестивалях якщо й дають призи, то “заохочувальні”, - незвичайний UPSTREAM COLOR Шейна Керрута. Цю магію образів і звуків треба дивитись виключно на великому екрані, оскільки побачене неможливо описати словами, так само як і немає якогось визначеного наративу в сценарії самого фільму. Нова робота самобутнього режисера справедливо названа багатьма критиками чистим кінематографом, pure cinema. 

Для найшаленіших кіноманів на фестивалі була представлена секція “Кіно з-під темної зірки”. Справжнім задоволенням був перегляд фільму FASTER, PUSSYCAT! KILL! KILL!, жахливо змонтованого, недбало знятого, погано зіграного, але оскільки все це було зроблено свідомо, то півтори години сміху від перегляду пригод грудастого тріо гарантовано.

image

PLANETE + DOC

Найбільший фестиваль документальних фільмів відбувається паралельно в Варшаві і Вроцлаві. Крім звичних соціальних документів і громадянських висловлювань були показані також музичні фільми, наприклад справжній подарунок для фанатів диско - SECRET DISCO REVOLUTION. Автор, провокативний Джеймі Кастнер, намагався “вивести на чисту воду” і розказати всю правду про легендарних не стільки музикою, скільки своєю перебільшеною гомосексуальністю, не особливою розумовою обдарованістю, а також пристрастю до наркотиків, груп 70-80-их років.

Ніякої революції продюсери диско ніколи не намагались робити, чи якось міняти життя людей. Головне - щоб хотілось танцювати, такий меседж фільму і музикантів того далекого часу блискіток і афро-зачісок. З фільму також можна було довідатись цікавий факт про хіт Донни Саммер “Love to love you baby”. Продюсери створили 17-хвилинну версію цієї композиції, оскільки вона впливала на відвідувачів клубів як афродизіак і ті хотіли будь-що усамітнитись десь з партнером, а якраз 17 хвилин вистачало на процес насолоди в туалеті чи темному закутку під збудливі зойки Донни Саммер.

P.S.

В такому місті як Варшава поруч існують і величезний Варшавський кінофестиваль і DIY Film Fest, котрий відбувається в сквоті для своїх, але навіть він теж має цікаву програму і міжнародних гостей. Кінотеатри-мультиплекси з блокбастерами здається за кількістю рівняються маленьким кінотеатрам з кураторськими програмами і рідкісними фільмами, серед яких KinoLab в Центрі Сучасного Мистецтва, Muranow, Luna, Kino Kultura, Atlantic чи справжня мекка для одержимих кінокласикою - кінотеатр Iluzjon. 

В польський прокат виходять такі фільми як знята у Франції за 150 євро DONOMA гаїтянського режисера Джина Карренара, який сам фільм написав, зняв, змонтував і навіть сам приїхав на прем’єру машиною з Парижа, чи наприклад перший фільм, знятий в Саудівській Аравії режисером-жінкою, WADJDA. Ваджьда, норовлива школярка, яка слухає нюметал і ходить в кедах, бере участь в конкурсі на знання Корану, щоб виграти гроші і купити собі велосипед. Фільм, хоч і повний передбачуваних сюжетних поворотів, є відкриттям цілковито нового місця на кінокарті світу. Ця історія про прагнення свободи в консервативній країні ще більш вражає тим, що як би дико це не звучало, в цілій Саудівській Аравії через заборони немає жодного, жоднісінького кінотеатру.

Sep 29, 2013

Афінський кінофестиваль: абсурд, антракт і плач на весь зал

Греки придумали драму і, як і тисячі років тому, вони продовжують заповнювати амфітеатри, тільки тепер вже сучасних кінозалів, а не античних споруд, перетворюючи Афіни на одне з найбільш сінефільських міст Середземномор’я. 

18-29 вересня відбувся 19-ий Афінський міжнародний кінофестиваль. Всі центральні кінотеатри столиці, а також Грецький кіноархів стали локаціями події, яка не має амбіцій називатись грандіозною, і тим не менше, може похвалитись дуже сильною і широкою програмою, складеною зі смаком і обізнаністю.

Під час скромних і коротких церемоній в переповнених залах (на 600-700 місць) були вручені Lifetime Achievement Awards Фолькеру Шльондорфу і Алексу ван Вармердаму. Останній презентував (в рамках своєї повної ретроспективи) найновішу на сьогодні кінороботу - БОРҐМАН. Абсурдистська комедія, повна чорного гумору і нещадна до зображення всім забезпечених західноєвропейців, яким стало нудно жити, викликала нерозуміння публіки, яка чекала від режисера пояснень алегорій і символів фільму. Вармердам зізнався, що ніколи не чув про слово “алегорія” і тут його очевидно приймають за якогось іншого режисера, ніж він є. В фільмі, сценарій якого він почав писати без будь-якого задуму, годі шукати причинно-наслідкових зв’язків у подіях. На те він і є таким непередбачуваним жанром, цей абсурд.

Фолькер Шльондорф представив найвідоміший свій фільм - БЛЯШАНИЙ БАРАБАН 1979 року за романом Ґюнтера Ґрасса. І знову це твір, який не намагається реалістично відтворювати події, натомість заповнюючи екран гротеском і сюрреалізмом. Антракт рівно посеред проекції аж ніяк не означав того, що грекам потрібна перерва в сеансі тригодинного фільму - п’ятихвилинні інтермісії в Греції це звична справа і на фестивалях і під час демонстрації фільмів, які виходять тут в прокат. 

Ще однією гостею стала акторка Адель Екзаркопулос, француженка грецького походження, яка приїхала фестиваль закрити фільмом року зі своєю участю, удостоєного Золотої пальмової гілки. Як і багато фестивалів, Афінський намагається привезти якомога більшу частину програм цьогорічних Канн, Берлінале, Санденсу і показати своїм глядачам все найбільш обговорюване і нагороджене поруч із рідкісними фільмами маловідомих режисерів, які більше неможливо буде ніде побачити.

Нікого не дивує початок сеансів о 23:00 і навіть о 00:30. Глядачі повертаються додому на таксі, яких в Афінах мабуть більше ніж звичайних автомобілів, і верхи на скутерах, котрі заповнюють і так шумні афінські ночі звуками своїх гучних моторів.

image

Хіт Ендрю Буджальські КОМП’ЮТЕРНІ ШАХИ почався якраз о 23:00 і якщо перша частина фільму мала всі шанси заколисати своїм дещо помірним темпом, нудними до комічності діалогами ґіків і клаустрофобними готельними інтер’єрами, то неочікувано саме друга половина цього натхненного ерою перших комп’ютерів фільму вразила своєю динамічністю в сюжетних поворотах і гумором неповторних персонажів, серед яких кожен впізнає свого друга-айтішніка, і яким не треба нічого робити окрім існування на екрані у всій своїй непідробній переконливості.

Єдиним з переглянутих на фестивалі фільмів, якому не плескав ніхто, навіть присутні на сеансі поляки, був В ІМ’Я… Малґожати Шумовської. 40-річна режисерка зняла в головній ролі найбільш актуального в Польщі дуже талановитого актора Анджея Хиру. Йому в пари вона віддала свого 27-річного чоловіка, Матеуша Косцюкевіча, який хоч і нагадує зовні молодого ді Капріо але відверто програє харизматичному Хирі. В кадрах під проливним дощем герой Косцюкевіча більше схожий на модель для фотозйомки глянцевого видання. Грою сконцентрованою виключно на собі, а не на діях свого персонажа, він мало додає драматизму в цьому фільмі, який спекулює табуйованою для Польщі темою гомосексуалізму. Сцена хресної ходи під саундтрек поп-панк пісні ще більше посилила відчуття надуманості в фільмі режисерки Шумовської, яка в пошуках скандальності і слави зачіпає теми, котрі не є їй самій близькими.

FRUITVALE STATION - це дебют американського режисера Раяна Куґлера. Над своїм першим фільмом Куґлер почав працювати одразу як почув про події 1 січня 2009 року. Тоді американський поліцейський німецького походження випадково застрілив невинного афроамериканця на станції метро в час святкування новорічної ночі. Молодий режисер провів довгий час зі спеціалістами в роботі над своїм сценарієм, він також завоював довіру родини загиблого Оскара Ґранта, щоб відтворити події останньої доби його життя найбільш вірогідно і емоційно. В 2010 році поліцейський на вулицях Афін застрілив підлітка, що призвело до громадських протестів в Греції. Цими ще свіжими болючими спогадами греків можна пояснити їх довгі аплодисменти на фінальних титрах, нестримне схлипування і плач глядачів на весь зал. Хоча може просто греки так сильно люблять драму, що не бояться віддати їй свій час, гроші, свої переживання і самих себе сповна.

image

Фото: aiff.gr

Sep 4, 2013

Terra Incognita

19 квітня о 19:00 у Львові відбудеться pre-screening, попередній показ, однієї з офіційних програм KISFF (2. Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів).

Львів’яни матимуть змогу переглянути програму під назвою TerraIncognita – кіно країн без ознак кінематографічного життя. І все-таки навіть в Колумбії, Мадагаскарі, Албанії і Сінгапурі знаходяться генії, готові дивувати високим вмінням розповідати зворушливі історії. Це кіно з далеких куточків земної кулі, об’єднане ідеями, які промовляють до кожного мешканця планети.

програма

 ІДЕАЛЬНИЙ СІРИЙ КОЛІР

реж. Едвін Хоу, Сінгапур (26 хв, 2012)

Герой фільму, сінгапурського і іспанського похождення, вирушає в Барселону, щоб дізнатись більше про свою матір після її смерті. На своєму шляху він зустрічає різних людей і знаходить глибше значення в житті.

ЧЕРВОНА ЗЕМЛЯ

реж. Хесус Рейес, Колумбія (22 хв, 2013)

Андрес прибуває в забуте Богом колумбійське містечко розшукуючи зниклого брата за єдиною фотографією, яку має, і потрапляє в світ повний насильства і мовчання. Його шлях в пошуках брата позначений байдужістю мешканців.

БАТЬКО

реж. Ґледіс Біка, Албанія (19 хв, 2011)

Клоді мешкає зі своїм батьком в статусі біженців у Німеччині. Його життя значно ускладнюється, коли Клоді знаходить свого батька мертвим вдома…

ЗЕБУ З ДАДІЛАХІ

реж. Разанаджаона Амбінінтсоа Люк, Мадагаскар (24 хв, 2012)

Ренджіта, молодий селянин, переживає не найкращі часи, обробляючи самотужки свою землю. Старий бик зебу, якого він успадкував змінює його життя, i герой дуже прив’язується до тварини. Одного дня решта селян вирішує принести зебу в жертву, щоб повернути на землю дощ.

Спеціальний гість події – режисер Едвін Хоу з Сінгапуру.

Едвін покаже свій фільм «Ідеальний сірий колір», знятий в Барселоні, а також проведе сесію Q&A (питання / відповіді) і розповість про особливості своєї роботи.

Едвін Хоу вивчав кіно і рекламу, займається також дизайном і фотографією. Учасник численних міжнародних фестивалів. Подивитись деякі роботи можна на особистому профілі Едвіна: vimeo.com/edwinh

Фільмографія: El Gris Perfecto “The Perfect Grey” (2012)
Dance “舞” (2010)
Un Bote Blanco Pequeño “小白船” (2010)
The Husband, The Wife and The Talking Table (2009)
Distance “聚离” (2009)  Torn (2009)  Lapse (2008)

Організатори у Львові: Кіножурнал Celfish та Кіношкола ім. Дієго Марадони.

Подія відбудеться в Палаці Сапігів, вул. Коперніка 40а. За довідками звертайтесь тел. 097-1432319

Другий Київський міжнародний фестиваль  короткометражних фільмів (KISFF) відбудеться з 24 по 28 квітня 2013 року, на фестивалі буде представлена найширша в Україні  панорама актуального короткометражного  кіно з усіх континентів. Українські глядачі у Києві матимуть змогу побачити на великому екрані близько двох сотень короткометражних фільмів, які ретельно відбирались з близько 1200 фільмів, що були подані на розгляд селекційної комісії з понад 80-ти країн. Програма фестивалю: kisff.org


April 12 2012

Sep 4, 2013

Spring Breakers: Хармоні Корін і весна, на яку всі чекали

Slow-motion накачаних засмаглих голих тіл, знятих в стилі кліпу “Windowlicker” Aphex Twin зустрічається з вульгарним бл***твом а-ля канал М1 – так починається останній фільм Хармоні Коріна“Spring Breakers” (Весняні Канікули) і, можливо, так починається нарешті весна.

Заморожені зимою хтиві почуття пробиваються назовні, довго стримувані шаликами і пальтами. Від ненормально довгої сплячки приглушені емоції набувають викривлених форм бо давно не знаходили виходу. Це без сумніву знаковий фільм весни-2013. Злість на клімат переходить в оскаженілу лють, а бажання тепла і розваг пересилюють пам’ять про мораль. Вечірки на пляжах, розпуста, ріки алкоголю, наркотики, наркотики і ще раз наркотики займають добру третину фільму. Жодної хвилини без тиші, бо трендові треки Skrillex(дабстеп досі модний?) заповнюють звукову палітру фільму і все-таки Spring Breakers це не кліп, а кінематографічне висловлювання, дуже гостре, бо естетизація мрій американських підлітків доходить до такої межі, після якої морок гулянок і п’янства набуває вигляду нездорового огидного дійства. А Хармоні Корін – той, хто вміє змусити глядачів милуватись потворним.

Британський забутий геній Кріс Каннінґем, знімаючи кліпи Aphex Twin, дуже тонко насміхався з навали голизни, яка заповнювала екрани музичних каналів на початку ХХІ століття, жагуча ідеальна плоть в його відео змінювалась кадрами целюліту і волохатих пик. Хармоні Корін вперше в своєму аутсайдерському житті насолоджується касовим успіхом. Блондинки в купальниках і стрілянина в терорках – це те, заради чого люди віддадуть пару баксів за квиток, навіть не читаючи синопсис фільму. Але затягнуті в зали хитрістю, наївні споживачі штучної краси дуже скоро стануть загіпнотизованими насправді запаморочливим візуальним стилем режисера, він відтворює безкінечний рай на землі, в який проникає справжнє темне зло. Легкість життя всесильного але самотнього наркоторговця Еліена (Джеймс Франко), який грає на фортепіано біля басейну старі хіти Брітні під час заходу сонця – що може бути ще більш романтично, зворушливо, смішно і іронічно водночас.

Прес-конференція під час фестивалю у Венеції

Бо хіба можна зараз знімати на повному серйозі фільми про дуреп, які втікають з коледжу і грабують фастфуд, щоб мати гроші на поїздку у Флориду? Хто повірить в сучасному цинічному світі, що безмежно багатий репер визволить з в’язниці чотирьох краль і не захоче взамін нічогісінько від них? За картинами, здертими з реаліті-шоу про самовдоволених американців, помішаних на своїх тілах, поетичний фільм Хармоні Коріна про те, як важко залишатись людиною і відрізняти добро від зла, коли в голову вдаряє весна. Всього лише. Бо цей світ такий притягуючий, з нічними поїздками на скутері, розвагами з сотнею незнайомців на home party в басейнах з кришталевою водою, що хочеться взяти власну бабусю на наступні такі вакації. І який би збудливий не був кліп “Сексуальна” Мірамі, це неможливе занудство з блювотними коктейлями і відрепетируваними непластичними вигинами тіл.

“Spriiiing Breeeeakers” – протягуюче шепоче голос Джеймса Франко, він довго гладить долонею щоку Faith (героїня Селени Ґомез), усміхаючись своїми залізними зубами до інфантильної студентки, і стає зрозуміло, що ніякого сексу після такої ніжної сцени вже не буде і не треба, Spriiiing Breeeeakeeers…..

Sep 4, 2013

“Історія на мільйон” Роберта МакКі

“Story” – це посібник зі сценарної майстерності, який вважають книгою № 1 для кінодраматургів і режисерів.

450 сторінок безцінних порад неможливо перенести в один короткий текст, тому нижче ви знайдете лише декілька з багатьох влучних цитат і спостережень від американського знавця драми і лектора популярних семінарів

Ніколи не плутайте ексцентричність з оригінальністю.

Подібно до дитини, яка живе в тіні владного батька, ви ламаєте голівудські “правила”, бо це дає відчуття свободи. Але злісне заперечення патріарха – це не творчість; це порушення заради привернення уваги. Відмінність заради самої відмінності – таке ж порожнє досягнення як і бездумне слідування комерційному імперативу. Пишіть лише те, у що вірите.

День за днем ми шукаємо відповідь на вічне питання, яке поставив ще Арістотель в “Етиці”:

Як людині жити?

Добре розказана історія дає саме те, що неможливо отримати від життя, – багатозначний емоційний досвід. В житті досвід переростає в значущість з плином часу. В мистецтві все обростає значенням в ту ж мить, коли трапляється.

Про роботу над персонажем

Справжній характер розкривається у виборі, який людина робить під тиском – чим більший тиск, тим глибше одкровення, тим більш вірно цей вибір відповідає справжній природі персонажа.

Свідомі і підсвідомі бажання багатовимірного протагоніста заперечують одні одних. Те, що, як він думає, йому хочеться, є антитезою того, що насправді він хоче мимоволі. Підсвідомий об’єкт бажання створює набагато складніший персонаж.

Якщо логіка вашої постановки не дозволяє йти вшир, тоді ви мусите йти вглиб. Починайте з особистісного чи внутрішнього конфлікту, який хоч і вимагає балансування, але виглядає відносно підвладним вирішенню. Тоді, з розвитком подій, історія має йти по низхідній лінії – емоційно, психологічно, фізично, морально, – до темних таємниць і прихованої правди, яка знаходиться за публічною маскою.

Про правду в мистецтві

Те, що трапилось, це факт, але не правда. Правда – це те, що ми думаємо, що трапилось.

Те, що нам здається, це не те, чим воно потім насправді виявляється.

Станіславський запитував своїх акторів: “Ви закохані у мистецтво в собі, чи ви закохані у себе в мистецтві?” Ви теж повинні перевірити свої мотиви писати саме так, як ви пишете. Кожен твір, який ви створюєте, промовляє до глядачів: “Я вірю, що життя саме таке”. Якщо ви створюєте мінімалістичний сюжет, чи вірите ви в значення такої форми? Досвід переконав вас, що в житті відбувається так мало змін або їх взагалі немає? Якщо у ваших амбіціях створювати антикласичний сюжет, чи переконані ви у відсутності значення в житті? Якщо ваша відповідь “пристрасне ТАК”, тоді створюйте мінісюжет чи антисюжет, і зробіть все можливе, щоб це втілити.

Коли вашим меседжем людству є ідея, яку ви хочете довести всьому світу, і ви структуруєте вашу історію як беззаперечне підтвердження цієї ідеї, ви стаєте на шлях моралізму.

Повторення “серйозних” емоцій є, як не дивно, улюбленим прийомом в комічних фільмах.

Про глядачів

Коли глядачі опиняються в темному кінозалі, їх колективне IQ збільшується на 25%.

Фільми зі щасливим закінченням заробляють більше грошей, ніж фільми з нещасливим закінченням. Причиною цьому є те, що певний відсоток публіки не ходить на фільми, які можуть викликати неприємні відчуття. Часто виправданням є те, що в житті і так достатньо трагедій. Але якщо придивитись ближче, то ми виявимо, що такі глядачі не лише уникають негативних емоцій в кіно, вони уникають їх і в житті також. Такі люди вважають, що щастя полягає в тому, щоб ніколи не страждати, тому вони ніколи нічого не відчувають достатньо глибоко. Глибина нашої радості прямо пропорційна глибині наших страждань.

Sep 4, 2013

12 короткометражок 2012-го

Пропонуємо вашій увазі підбірку, сформовану в залежності від тенденцій в короткому метрі цього року і, не в останню чергу, від смаку Celfish.

В цьому Топ-12 те, що ми бачили на світових кінофестивалях, а в Україні половина цих стрічок були показані на Київському фестивалі короткометражних фільмів. Всі роботи датовані 2012-им роком, окрім декількох, котрі, хоч і мали прем’єру ще 2011-ого, отримали найбільше фестивальних показів саме цього року.

1.

Дон Хертцфельдт “Який прекрасний день” | Don Hertzfeldt “It’s such a beautiful day”

Дон Хертцфельдт – напівшвед-напівамериканець, аніматор-самоучка, шестиразовий учасник конкурсу Санденсу, а також тисяч інших фестивалів, автор відомих всім фільмів Billy’s balloon i Ah, L’Amour. Його остання робота створена з застосуванням матеріалу, знятого на кіноплівку з фактурою в стилі Супер8, яка слугує фоном для розгортання подій в житті як завжди мінімалістично намальованого персонажу. Найбільш довгий (23 хвилини) і амбітний фільм Дона.

2.

Жюстін Тріє “Два кораблі” | Justine Trier “Vilaine Fillemauvais garçon”

“Я безробітна, але якщо говорити в технічному плані, то я завжди працюю”. Незабутній фільм з цьогорічних програм Берліну, Стокгольму, Сараєво, Вінтертуру… Здавалось би, скільки можна цих короткометражок про 30-річних невдах і шалені вечірки, де ніхто між собою не знайомий? Жюстін Тріє свіжо і легко втілила на екрані досить типовий сюжет, знайшовши простір для розкриття талантів акторів, які так невимушено грають в цьому простому фільмі без жодних спекуляцій на улюблені фестивалями гострі соціальні теми. Фільм названий в честь пісні Сержа Ґенсбура.

3.

Франк Діон “Едмонд був осликом” | Franck Dion “Edmond was a donkey”

3D-анімація, яка не викликає роздратування своєю надмірною досконалістю, і це вже велике досягнення цього надпопулярного на фестивалях фільму про замкнутого працівника корпорації, якому колеги дарять вуха ослика і тоді він відкриває свою справжню природу.

4.

Афарін Еґбаль “Бабусі” | Afarin Eghbal “Grandmothers”

Іранка, яка живе в Лондоні, створила фільм про роки диктатури в Аргентині. Стоп-моушн, хроніка та ігрові вставки роблять фільм винахідливо цікавим по формі, але й не менш зворушливим від переживання сюжету про бабусь, котрі шукають своїх онуків.

5.

Жоао Салавіза “Рафа” | João Salaviza “Rafa”

Цьогорічний фільм-переможець Берлінале молодого португальського режисера, який 2009-го року отримав Золоту пальмову гілку Канн за свою короткометражку “Арена”. В основі сюжету пошуки 13-річним Рафаелем зниклої матері. Він намагається досягнути свого в байдужій поліції, а потім краде гроші в лісабонських скейтерів. Режисер мало акцентує увагу на поворотних точках історії, показуючи важливі події без необхідного навантаження, так ніби все в цій історії необов’язкове і навіть незаплановане, тим не менше не даючи відірватись від спостереження за хлопчиком, який опинився наодинці з великим містом.

6.

Йоні Манністо “Роїння” | Joni Mannisto “Swarming”

Володар 24 нагород анімаційних фестивалів, цей фільм є студентською роботою вихідця з шанованої вже мистецької академії в Турку, Фінляндія. Стиль Йоні Манністо порівнюють з азійськими мультфільмами, які не обмежують себе в показі гіперболізованої жорстокості, але ті, хто бачив цю короткометражку, високо оцінюють також її чорний гумор і технічну майстерність.

7.

Сем Холст “Meathead” | Sam Holst “Meathead”

Фільм – учасник Канн і Берлінале (програми Generation). Новозеландський режисер Сем Холст розповідає історію героя від першого дня його роботи на м’ясному заводі. Чи примкне він до групи беземоційних людей-роботів, чи так і залишиться аутсайдером, ми дізнаємось лише в фіналі цього фільму без жодного слова. 8.

Тревор Андерсон “Чоловік, який втік” | Trevor Anderson “The man that got away”

Канадський режисер зняв історію свого дідуся, задокументувавши його спогади в форматі мюзиклу. Сміливе рішення автора стрічки отримало визнання і подарувало насолоду не лише для очей, а й для вух.

9.

Мішель Лем’є “Тут і зовсім деінде” – Michelle Lemieux “Here and the great elsewhere”

Абстрактне наповнення і філософський ухил в цьому фільмі якнайкраще відтворені застосуванням дуже складної і цікавої анімаційної техніки голчатого екрану (pinscreen animation). Перпендикулярно розміщені до вертикальної площини голки витягуються на різну довжину для створення ілюзії руху і маніпуляції світлом чи темрявою.

10.

Даніс Тановіч “Тягар” – Danis Tanovic “Baggage”

Остання наразі робота відомого боснійського режисера. Досі актуальна тема але цього разу з акцентом на нащадків жертв (а не самих жертв) війни на Балканах. Режисер вирішив показати життя героя, який емігрував у Швецію, і повернувшись в Боснію в пошуках могили загиблих батьків в елегантному костюмі і на дорогій машині, є різкою протилежністю своїх земляків.

11.

Венді Тілбі і Аманда Форбіс “Дике життя” – Wendy Tilby & Amanda Forbis “Wild life”

Венді і Аманда вже віддавна працюють в дуеті і робота над Оскарівським номінантом “Дике життя” про британця в Канаді зайняла в них 6-7 років… Принципові аніматорки, які розфарбовують кожен кадр гуашшю, вже отримували номінацію на Оскар за свою попередню роботу “Коли починається день”.

12.

Ґжеґож Ярошук “Крижані історії” – Grzegorz Jaroszuk “Frozen Stories”

За плечима в цієї дотепної польської короткометражки перемоги в Локарно, Мюнхені і Клермон-Феррані. Шанувальники стилю Роя Андерсона і Акі Каурісмякі отримають задоволення від спостереження за двома симпатичними невдахами, які працюють в супермаркеті і під тиском директора беруть участь в телешоу “Найбільш нещасна людина місяця”.

Sep 4, 2013

Девід Кроненберґ: Мова – це баланс, а фільм – несподіванка

Уривки з розмови з Девідом Кроненберґом для  рубрики “”Урок кіно” журналу Studio (Франція), № 144, 1999 рік.

Режисер повинен вміти писати

Вас може шокувати моє зізнання: я все-таки розглядаю літературу як мистецтво більш важливе, ніж кіно. Можливо, це снобізм, але я завжди вважав, що моя серйозна кар’єра буде пов’язана з писанням романів, а кіно залишиться лише хобі, чимось, чим я буду займатись між іншим. Тим часом я зустрів Салмана Рушді, якого вважаю найяскравішим та найважливішим автором свого покоління. Я спитав його думку. Мені було тим більш цікаво дізнатись це, оскільки Салман виріс в Індії, де кіно володіє надзвичайним культурним впливом. Я, отже, запитав його, чи вважає він літературу більш значимим мистецтвом ніж кіно. Він глянув на мене, як на божевільного. І відповів, що думає цілковито протилежно і що готовий на все заради можливості зняти фільм. Під час нашої суперечки  я висловив думку про те, що жоден фільм не в стані втілити деякі думки, які складають основу його романів, а він нагадав мені про фільми, з якими за глибиною і тонкощами не зрівнятись жодному роману. Ми дійшли до згоди, вирішивши, що сьогодні кіно і література доповнюють одне одного і, безсумнівно, перебувають у взаємовпливі. Просто в жодному випадку не можна судити про одне мистецтво в порівнянні з іншим. Але я вірю, що є істотна різниця між режисером, який пише, і тим, який лише ставить. Я твердо переконаний, що для того, щоб бути справжнім режисером, необхідно самому написати для себе сценарій. Колись я висловлювався більш категорично: я вважав, що режисер неодмінно повинен бути автором задуму, відправної ідеї проекту. А потім я екранізував роман Стівена Кінґа “Мертва зона”, і зарозумілості моєї стало менше.

Мова фільму залежить від глядача

Кіно – це мова, а мова не може існувати без граматики. Граматика є сутністю спілкування: поступово стаючи профі, приходиш до усвідомлення того, що певні знаки означають певні речі. Але в систему цієї канонізованої мови, яка живе за суворими правилами і законами, закладена здатність до адаптації, пристосованість. І в задачу режисера входить вміння знайти для кожного знятого плану ідеальну рівновагу між тим, чого всі від нього чекають, і тим, що продиктовано справжньою кінематографічною необхідністю, що так хвилює самого автора. Ви можете використовувати крупний план найбільш звичайним шляхом, тобто привернути з його допомогою увагу до певних речей або досягти протилежного результату, тобто відволікти увагу. Якщо вас розважає гра з правилами кіномови, результат буде, природньо, більш повним, більш складним, а набутий глядачем досвід стане багатшим. Але така гра припускає наявність у глядача певних знань в області кіномови, інакше він розгубиться, відчує себе ображеним за те, що його заплутали, і закінчить тим, що відключиться. Власне, бажаючи досягти більш напруженого спілкування з сотнею людей, ви можете втратити по дорозі тисячу. Коли Джойс написав, скажімо, “Улісса”, це був експеримент, але читач прийняв його. Потім він написав “Поминки за Фіннеґаном” і втратив величезну кількість читачів, бо для того, щоб зрозуміти цю книгу, слід було вивчити нову мову, а зробити таке зусилля здатні не всі. Тому режисер сам повинен відчувати, до якої межі можна експериментувати, весь час не забуваючи про глядача, з яким має намір спілкуватись. Точне уявлення про адресата  - запорука успішного балансу новації і суті, стилістичного ризику і доступності, в кінці кінців, прогресу в розвитку кіно і міцності зворотнього зв’язку. Олівер Стоун якось запитав мене, як мені живеться в моєму статусі маргінального режисера. То була не критика, а констатація. Він знав, що я можу, якщо захочу, знімати голівудські фільми. Я відповів, що мене цілком задовольняє моя аудиторія. Її кількісний, а головне, якісний склад. Я вважаю, що режисер повинен вирішити для себе заздалегідь, на якого глядача він працює, адже це безпосередньо впливає на ту мову, яку він має намір використати.

Світ у трьох вимірах

“eXistenZ”

Коли я вперше опинився на зйомці, то був наляканий поняттям простору, бо якщо письмо – це мистецтво двовимірне, то кіно – тривимірне. Я, звісно, маю на увазі не зображення, а знімальний майданчик. Це світ, в якому треба керувати не лише простором, але й реакцією ймовірного глядача і предметами в цьому просторі, організовуючи середовище, кожну деталь таким чином, щоб все виглядало і живим, і переконливим, і дієвим одночасно, а до всього ще й мало зміст. Все це може видатись абстракцією, але коли стикаєшся з проблемою, повірте, завдання виглядає цілком конкретно. Адже камера в цьому просторі займає своє місце, вона є ще одним актором. І у всіх дебютних фільмах я виявляю один і той же недолік – нездатність режисера танцювати з камерою, правильно поставити гігантський балет, в якому беруть участь всі елементи знімального простору. З іншого боку, чудово, що всі потрібні рішення приходять до вас на майданчику цілком природно. Хочу повторити те, що коли знімав свій перший фільм, то не був певен, що зможу дати раду з зображенням, оскільки ніколи не вивчав візуальні мистецтва і тому елементарно не знав, де поставити камеру. Від цього мені снились жахіття. Але потрапивши на майданчик, я одразу виявив, що все це абсолютно інстинктивна річ. Мені випадало дивитись у візир камери після того, як оператор закінчив підготовку до зйомки плану, і говорити з повним відчаєм: «Ні. Це нікудишній кадр, який жах.» При цьому я не міг пояснити, чому так думаю. Те, що це погано, підказував мій інстинкт. Біда лише в тому, що з досвідом це може стати рутиною. Тобі відомо, що функціонує, що діє, що зручно і ефективно, і ти поступаєш як пілот-автомат, і забуваєш про необхідність шукати нову мову, точніше, її ще неперевірені елементи. Як би там не було, я не належу до тих режисерів, для яких камера має абсолютно пріоритетне значення. Я надаю перевагу тому, щоб пройти з акторами сцену заздалегідь – як це роблять в театрі, – а потім вже обираю, яким чином буду знімати те, що підготовлено. Це нагадує документальну зйомку про театральну виставу. Звичайно, деякі епізоди мають яскраво виражений візуальний характер, акцент, і тоді я ставлю камеру в першу чергу. Але великою мірою головне для мене – драматичний зміст сцени.

Об’єктив

Чим більше я знімаю кіно, тим більше відчуваю бажання проявити строгість, пуризм, інакше кажучи – мінімалізм. Тому такий фільм як eXistenZ був майже повністю знятий одним об’єктивом 27 мм. Мені хотілось, щоб все виглядало просто і чітко як у Робера Брессона, в манері прямо протилежній манері Браяна де Пальми, який часто маніпулює зображенням і вдається до все більшого візуального ускладнення. Я не критикую те, що він робить, я його чудово розумію, але це принципово інший підхід. До речі, я ніколи не використовую трансфокатор, оскільки для мене це всього лиш оптична забавка. Тоді як коли ти пересуваєш камеру, зміна перспективи фізично переміщує тебе у простір фільму. Крім того трансфокатор означає щось двовимірне, а двовимірність не відповідає моєму розумінню кінематографу.

У акторів своя правда

Більшість режисерів, які знімають сьогодні свій перший фільм, мають цілковито візуальне підґрунтя і страшенно бояться зустрітись з актором. Зрозуміло, є декілька режисерів, котрі прийшли з театру, – їх, навпаки, лякає зустріч з камерою. Ті ж, хто прийшов з письменницького цеху, бояться всього, бо у них звичка працювати зі словом наодинці! В роботі з акторами найважливіше, з моєї точки зору, – зрозуміти, що реальність, в якій існує актор, інакша від реальності режисера. Спочатку я вважав акторів своїми ворогами, думав, що вони небезпечні, бо не розуміють того тиску, який на мене здійснюють. Я прагнув швидко відзняти фільм, ефективно, з врахуванням бюджету, тоді як акторів хвилювали лише їх костюми, грим і зачіски. Мені ж це все видавалось таким безглуздям, та все ж з часом я зрозумів протилежне. В цих дурницях немає нічого стороннього фільму, це акторські інструменти такою ж мірою, якою моїми є камера і світло.

Для режисера пріоритетне значення має фільм. А для актора – його персонаж. Так що багато в чому інтереси одного і іншого не співпадають, вони діють не зовсім в одному світі, але домовляються і рухаються в одному напрямку. Спочатку режисер має тенденцію вирішити цю проблему, застосовуючи брехню. Так, наприклад, якщо актор хоче зніматись біля вікна, а режисер розуміє, що це потягне за собою перестановку світла і втрату двох годин часу, він придумає причину, щоб відмовити актора і переконати його зіграти там, де світло вже поставлене. Таке буває і я сам так чинив. Але з часом усвідомив, що якщо ти порядний, більшість акторів не лише погоджуються полегшити тобі життя, але вважають це для себе честю. Якщо тільки вам не зустрінеться шалений або неконтрольований актор – таке теж часто трапляється. В такому випадку … моліться!

Я не хочу знати, чому знімаю кіно

У стрічці eXistenZ Дженіфер Джейсон Лі говорить: “Треба грати в гру, щоб зрозуміти, чим є гра”. Зрозуміло, це мої думки, своєму герою я віддав формулювання свого підходу до кіно. Я ніколи не зміг би визначити, чим мене притягує той чи інший сюжет. Лише знімаючи, я віддаю собі належне в цьому, інтуїтивно діючи саме так, а не інакше. Таким чином, багато які фільми стають для мене несподіванками: я бачу, що зробив, лише коли коли вперше переглядаю кінцевий варіант монтажу. Це мене аж ніяк не бентежить, навпаки, саме цього я й прагну. Деякі режисери стверджують, що мають повне уявлення про те, яким буде фільм, ще до початку зйомок, і що, закінчивши його, вони можуть показати на екрані віртуальний фільм і реальний фільм і довести схожість на 80-90 відсотків. Мені це видається неможливим. На знімальному майданчику день за днем накопичуються маленькі зміни, так що до кінця вже ніщо не подібне на те, що було задумано. Хічкок стверджував, що здатен заздалегідь описати свій фільм кадр за кадром, але думаю, що він казав неправду. Заявляти таке його змушувала надзвичайна повага до власного его. Як він міг думати, що “Психо” став би таким же фільмом, якби головну роль зіграв не Ентоні Перкінс, а хтось інший? Найголовніше – це інстинктивне розуміння того, що робота вдається, що прийняті рішення відповідають задуму фільму. І не треба намагатись все пояснити раціонально. Коли фільм буде завершений, залишиться й так багато часу роздумувати над цим. Але я можу піти навіть далі, сказавши, що якщо Хічкок дійсно так вважав, то мені його шкода. Адже витратити рік життя для того, щоб втілити на екрані те, що ви вже “бачили в уяві” … як же це нудно!

Sep 4, 2013

“Крізь тьмяне скло” (Through a Glass Darkly, 1961)

На шведському острові Форо відсутні пошта і поліція, а населення складає 600 осіб.

Тут жив, знімав кіно і помер Інґмар Берґман, а знайшов це відлюдне місце він, коли шукав локації для фільму “Крізь тьмяне скло”. Перша частина кінотрилогії шведського класика (інші фільми його трилогії, присвяченої духовним темам, це “Зимове світло” і “Мовчання”) була удостоєна Оскара і Золотого Глобусу за найкращий іноземний фільм і розповідає про Карін, оточену трьома найріднішими людьми, братом, чоловіком і батьком, які вчаться миритись з її успадкованою від матері шизофренією.. Живучи в двох різних світах, Карін (у виконанні Гарріет Андерсон) мучиться сама і розуміє, що звільнить від мук близьких, тільки якщо ляже в клініку. Фільм присвячений тодішній дружині Берґмана, естонській піаністці Кабі Ларетей, і є дуже музичним твором, що відчутно навіть у маленькому уривку, який можна переглянути нижче:

Карін і її 17-річний брат Фредрік все життя страждали від відсутності вічно заклопотаного батька-письменника, Давида. Після повернення додому він виглядає таким самим далеким від сім’ї, віддаровуючись сувенірами, купленими в останню мить. Навіть хворобу доньки він хоче використати як тему для наступної книги, наштовхуючись на зневагу чоловіка Карін, Мартіна. Давид є своєрідним альтер еґо режисера, який також не соромився експлуатувати близьких людей і їх проблеми як матеріал для своїх фільмів.

Діалог Мартіна (у виконанні Макса фон Сюдова) і Давида (у виконанні Гуннара Бйорнстранда): 

- Твоя брехня така рафінована, що виглядає як правда.

- Стараюсь як можу.

- Це вже напевно.

Реалістичний вигляд кадру оператора Свена Нюквіста був досягнутий завдяки відмові від використання штучного світла. В фільмі звучить музика Йоганна Себастьяна Баха. Сам Берґман казав, що якби не став режисером, то хотів би бути диригентом і навіть мав наміри взяти рік відпустки, щоб вивчати музику, але так і не здійснив задуманого.

Sep 4, 2013

“Полювання” Томаса Вінтерберґа

В якості близькій до протертої VHS-касети і з водяним знаком на третину екрану можна було переглянути на цьогорічній “Молодості” фільм, за яким запам’ятають 2012 рік, “Полювання” Томаса Вінтерберґа.

Режисер, репутацію якого не змогли “підмочити” навіть всі попередні його провальні фільми, окрім безперечно геніального “Festen”, занурює в світ маленького данського села, де всі всіх знають, один з одним товаришують, як і заведено в чемній вихованій Скандинавії, застрахованій від будь-яких негараздів.

Коли Лукаса, вихователя дитсадка у виконанні Мадса Міккельсена, помилково звинувачують у домаганні 4-річної дівчинки (доньки найближчого друга), ні в кого не викликає сумнівів аргумент дитини з розвинутою фантазією. Лукаса, як чужорідний елемент, котрий псує ідеальну репутацію досконалого суспільства без вад, хочуть виключити зі всіх сфер співіснування і забути як поганий сон. Втративши все, друзів, роботу, довіру, герой нічого не робить аби довести свою правоту, залишаючись так само добре налаштованим по відношенню до маленької брехунки Клари і продовжуючи далі жити в своєму будинку, замість переїхати деінде і почати життя знову.

Ларс Ранте і Томас Бо Ларсен у фільмі носять густі бороди, перевтілившись на типових скандинавських селян, з зацікавленнями, які не поширюються за межі пиття пива і полювання на оленей та спокійного життя з сім’єю в дерев’яному домі. Мадс Міккельсен підкорює ще більше дівочих сердець акуратно перебитим носом зі смужкою крові і заплаканими очима. На все село існує єдиний супермаркет, з якого Лукаса і його сина виганяють і відмовляються обслуговувати, але це не зупиняє впертого героя, який намагається далі жити як і раніше. Але навіть довівши свою невинність він не повертає собі колишнього життя, назавжди залишившись жертвою під прицілом підозр.

Простий але актуальний сюжет і талановиті актори, які змушують співпереживати проблемам їх героїв і перебувати в напрузі від очевидної нам несправедливості (яка зовсім не є очевидною для персонажів фільму, що і створює саспенс), вкотре доводять першість Данії на ниві незалежного європейського кіно, не даючи забути про сімейні цінності і силу справжньої дружби в сучасному світі гордих холостяків.

Sep 4, 2013

Сімейний антибізнес на Стамбулському фестивалі короткого метру

“Чи є надія побачити короткометражки в комерційних кінотеатрах?” – таке питання в своїй передмові до каталогу ставить директор Фестивалю короткометражних фільмів в Стамбулі, пан Хілмі Етікан.

Разом зі своєю дружиною і донькою симпатична сімейка турків організовує вже 24-ий рік найбільшу подію присвячену короткому метру в Стамбулі. Локаціями фестивалю є Італійський і Французький культурні центри, Ґьоте Інститут і Pera Museum, – в кожній з цих інституцій знайшлись приховані кінозали для 50-100 глядачів з великим екраном і м’якими кріслами. Після проходження перевірки речей на вході через металошукачі, які розміщені у всіх офіційних будовах міста, всі спраглі кіномани потрапляють у світ турецьких та міжнародних фільмів, а також зустрічей з режисерами. Їх цього року приїхало 40 осіб, з європейських країн, а також з Ірану та Ізраїлю, хоча конкурсна програма існує лише в національній турецькій програмі.

Фестиваль завершується завтра розмовою про формат DCP і цифрову проекцію фільмів. Директор фестивалю вважає, що масштабна цифрова революція в світі кіно дозволить демонструвати короткометражки перед початком блокбастерів в кінотеатрах, таким чином розширивши аудиторію глядачів короткого метру, адже багато проблем пов’язаних з митницею чи технічною несумісністю відходять в минуле. Здається, короткометражки серйозно загрузли в рамках локальних фестивальчиків і вирватись звідти вже не під силу нікому. Можливо, ідея Хілмі Етікана колись матиме успішне втілення по всьому світу, відкривши нові можливості для режисерів, продюсерів і дистрибюторів фільмів тривалістю до 20 хвилин.

В честь 400-річчя дипломатичних відносин між Туреччиною і Нідерландами на фестивалі відбулась ретроспектива голандських фільмів попередніх років. Але чи не найцікавішою була програма від Оберхаузенського фестивалю під назвою “Провокація реальності”. 26 німецьких режисерів підписали 28 лютого 1962  року маніфест, який стверджував, що “Загальноприйняте кіно померло. Ми віримо в нове кіно” і заохочував звільнитись від обмежень, встановлених попередниками, а натомість досягти більшої незалежності в роботі з матеріалом фільму і створенні нової мови кіно. Фільми, датовані між 1957 і 1965 роками, демонструють критичне ставлення німецьких режисерів, особливо тих, котрі документували оточуючу реальність, надаючи їй тверезого осмислення.

Фільми, зняті про мешканців Криту, далеких від благ цивілізації, нудні маленькі німецькі міста, де нічого робити, південні італійські курорти, повні альфонсів, які чекають на багатих самотніх жінок з Півночі, чи добування солі на копальнях середземноморськими заробітчанами, спостережливо і деталізовано відносяться до обраної теми, не вдаючись в зарозуміле критиканство і захоплене залюбування. Так, у фільмі “Це напевно шматочок Гітлера” Вальтера Крюттнера ми бачимо шеренги автобусів з туристами, ласими до сувенірів з Оберзальцберґу в баварських Альпах, де була резиденція Гітлера. Гіди холоднокровно перелічують приїжджих з різних країн і фільм перетворюється з хроніки екскурсії на щось набагато більше, викриваючи лицемірність комерсантів, які створили з Гітлера товарний знак. Петер Шамоні у фільмі Moscow Calling відтворює пафос фестивалю молоді 1957-ого року, на який в Москву приїхало 200 тисяч гостей зі всього світу, в контрасті з прихованими від ока туристів бідними селами і людьми, які беруть автографи в приїжджих модників, бо ніколи в житті не бачили жодних іноземців…

“Один пропущений дзвінок: життя”, режисер Аніл Кайа, Туреччина 2011

Проблеми курдів чи носіння коротких спідниць досить очікувані для турецького кіно, але тамтешні режисери продемонстрували несподівану одержимість соціальними та історичними проблемами і питаннями не лише в рідній країні, скажімо Надім Ґюч по-новому дивиться на війну на Балканах в своєму фільмі “Чотири стіни: Сараєво”, розповідаючи про замиленість погляду мешканців, які не можуть повернутись до нормального життя, хоча є всі підстави для цього. Оґужан Кайа в фільмі “Оазис” експериментує з зображенням для нетривіальної розповіді про вбивство талібами дівчини в Афганістані.  Серед інших турецьких фільмів був навіть омаж Чарлі Чапліну і фільм про похмілля! І хоча майбутнє організатори фестивалю бачать песимістично, всуціль глобалізований Стамбул приваблює і манить режисерів зі всього світу, які точно не дозволять фестивалю не відбутись 25-ий раз наступного року.

November 27 2012

Sep 4, 2013

Міхаель Ханеке: ляпас суспільному смаку

Навіть найбільш прагматичні і суворі автори завжди залишали глядачу певні ілюзії чи надії.

Якщо переглянути усі картини Міхаеля Ханеке, можна ненароком повірити, що його світогляд занадто схиблений і понурий. Але чи справді він щирий із глядачем настільки, аби повністю зняти усі маски і показати все без прикрас?

Звичайно, що Ханеке зовсім не з тих, кого цікавить самовираження у кіно. Його взагалі не цікавить кіно. Він нестримно знімає саме життя, в якому є лише крайнощі. Переважно негативного забарвлення. Як це все витримати? Натиснути «стоп» або «перемотку назад», вийти з кінозалу і доводити всім, що Ханеке знову перебільшує і перегинає палицю. Та все це не надважливо, бо як і його фільми, усі питання до творчості австрійця суцільно риторичні.

Дебютна картина Міхаеля Ханеке була знята ним лише у 47 років. До цього австрійський режисер плідно працював монтажером і телережисером, що помітно вплинуло на тематичне наповнення його фільмів. Перша робота у великому кіно була присвячена печальним обставинам прісного існування у тісному замкненому колі.

Стрічка «Сьомий континент» (1989) – болісна хронологія буденності. Герої неквапливо переміщуються по екрану, а оператор усе це знімає: як вони прокидаються, п’ють каву, відвідують роботу. Початок фільму лише готує до фінального виверження бажання змінити все. Під змінами герої стрічки вбачають, що було б чудово перебратися в Австралію, в такий собі «втрачений рай». Все розпочинається з доньки, яка сказала що осліпла, адже їй легше за інших розпочати новий відлік. Та ніякого сьомого континенту для них вже не буде. Примарна ідилія поступово зникає. Героям все важче зображати з себе зацікавлених, адже мрії треба втілювати вчасно. І вибирають вони зовсім негероїчну, щурячу смерть від передозування. Саме такий холодний і безкомпромісний стиль став визначальним у всій подальшій фільмографії австрійського режисера.

Ханеке на прикладі окремої сім’ї поставив безліч питань існування людей у суспільстві. Але зважаючи на його радикальність продемонстрував, що деякі ситуації є занадто програшними і єдиним їх вирішенням є добровільне самогубство. Хоча, що там казати, адже Ханеке тут відверто спекулює, не соромлячись цього, на одвічних питаннях, відповіді на які все ж простіші за будь-які його режисерські прийоми.

Друга стрічка австрійця демонструвала приземленіший сюжет, присвячений дитячій жорстокості. Але це лише спочатку здається, що у фільмі йтиметься про несамовитий нігілізм підлітка у відношенні до людського життя. Насправді Ханеке набагато глибше занурюється у суть цієї історії, його цікавить не лише головний герой, але й його перелякані і такі ж зачерствілі батьки, які до останніх кадрів намагатимуться вийти сухими з води, яку забруднив кров’ю їх син. Як і більшість картин майстра сюжет«Відео Бенні» (1992) можна переказати у двох реченнях. Та Ханеке зовсім не поспішає швидко вразити глядача, а тому ця жахлива історія турбуватиме його майже дві години, повільно і розмірено, але так як це вимагає життя. Режисер бездоганно наповнює відеоряд нарізками різноманітних аматорських зйомок. Саме тут вперше з’являється його улюблений прийом «перемотки назад». «Відео Бенні» – одна із найкращих робіт австрійського режисера.

У 1994 році Ханеке представив заключну історію своєї «трилогії зледеніння», нелінійну драму «71 фрагмент у випадковій хронології». Паралельно, скупо нам демонструють різко обірвані сюжетні лінії зовсім різних людей і телевізійної хроніки, яка контрастує з тим, що відбувається у реальному житті. Телевізійні сюжети майже повністю присвячені кривавим подіям на Балканському півострові, тоді як інші історії відбуваються в Австрії у мирний час… Але несправедливий жах від жорстокості не омине жодного закутку і усі будуть в один момент причетні до одного епізоду агонічного зла. Фільм складний для сприйняття саме тим, що більшість екранного часу залишається лише здогадуватись чим це все закінчиться. І чи закінчиться це взагалі? Ханеке не намагається підвести підсумок. Він скрупульозно фільмує ще одну жорстокість, яка породжує жорстокість.

У 1997 році для телебачення режисер відзняв свою першу екранізацію – «Замок» Франца Кафки, чітко слідуючи першооснові і обриваючи хід подій саме там, де це трапляється у прозі письменника, який як відомо роман не дописав. У фільмі грає подружжя Ульріха Мюе і Сюзанни Лотар, які того ж року з’явились у найбільш суперечній і скандальній роботі майстра – «Забавні ігри». Обох акторів вже немає в живих, Мюе помер від раку у 2007, а Лотар рівно через 5 років влітку цього року з невідомих причин. «Забавні ігри» – неймовірно важка психологічна драма з елементами триллера, висидіти яку всеодно, що потрапити по той бік екрану, де респектабельну сім’ю змушують взяти участь у «грі на вибування». Фільм як справжнє садистське випробування ще довго не полишатиме свідомість глядача, який не скоро зможе пережити щось подібне. Ханеке один з небагатьох режисерів, який не притягує, а відштовхує. У 2007 році режисер покадрово перезняв свій найвідоміший фільм для американців, і незважаючи на невеликий бюджет, фільм не зміг окупитися в тамтешньому прокаті.

«Код невідомий» (2000) – це непідробні емоції, неординарні ситуації, які вимагають неквапливого вирішення. Але чомусь саме в них відкриваються такі страшні сторони несправедливості і бруду, що панує серед жителів в даному випадку Парижу. Вперше у своїй фільмографії Ханеке торкається етнічного питання. На відміну від схожого «71 фрагменту у випадковій хронології» поєднання різних життєвих історій відбувається саме на початку фільму. Тобто увесь інший час ми змушені споглядати кардинально протилежні, не завжди вражаючі шматки пазлу, склавши який можна усвідомити наскільки Париж являє собою різнобарвний, мультикультурний і конфліктний мурашник. Для Ханеке «Код невідомий» – найбільш експериментальна робота, сенс якої можна віднайти у глобальній проблемі некомунікації і відчутті зверхності одного соціального прошарку над іншим.

Наступна картина австрійського режисера знову, як і «Код невідомий» була знята із французькими акторами. Саме в «Піаністці» (2001) свою однозначно найкращу роль у кар’єрі зіграла Ізабель Юппер, якій чудово підіграли молодий Бенуа Мажимель і пристаркувата Анні Жирардо. Фільм неймовірно пронизливий, брутальний і справжній. Високе мистецтво у поєднанні із низьким тваринним інстинктом змушує перейнятись цією історією, яку можна заперечувати, але так важко забути. Ханеке лиш натяками окреслює своє ставлення до цієї історії. І таким чином ми самостійно змушені обирати: співчувати героїні чи ні. Той, хто живе в рожевих окулярах, швидше за все симпатизуватиме герою Мажимеля, а інші все ж Юппер, бо в першу чергу жертва – Вона. Але це все досить інтимно і суб’єктивно, аби зробити висновок, придатний для всіх і кожного. Це треба бачити і самостійно вирішити для себе, адже Ханеке не ставить діагнозів і не виписує рецептів. Він просто показує все як є. Цю бездоганну картину майстра високо оцінило каннське журі, вручивши йому другий за престижністю приз Гран-прі, а обом виконавцям головних ролей нагороди як найкращим акторам.

Нове тисячоліття розпочалось із терактів і воєн, а тому постапокаліптична тематика була на часі. Ханеке нарешті зреалізував свою першу і поки що останню у кар’єрі драму, присвячену позачасовим подіям на невизначеній території. «Час вовків» (2003) знятий повністю на відкритій місцевості, як похмура притча, в якій люди змушені виживати. В головній ролі знову Ізабель Юппер, яка разом із екранними «дітьми» блукає в безкінечних пошуках їжі, води і взаєморозуміння. На відміну від попередніх робіт майстра, стрічка відверто шкутильгає від недопрацьованого сценарію, який розпадається на шматки і зовсім не затримується в пам’яті.

Наступна робота Ханеке – «Сховане» (2005), знову повернула його пошановувачів у камерний простір, де в зовсім непростій історії руйнуються залишки удаваної моральності і щирості у стосунках між найріднішими. Ханеке чи не вперше ідеально поєднує наболілі міжнаціональні питання разом з примітивним самовдоволенням зовсім непересічних людей. Режисура Ханеке настільки статично безшумна, що навіть криваве самогубство одного з героїв викличе не очікуване пожвавлення, а справжній мандраж. Глядач відчує провину за скоєне на власній шкурі, проживе історію як свою. Французи, які отримали від австрійського режисера кіноляпаса наважились вшанувати «Сховане» призом за режисуру, хоча фільм однозначно був кращим у програмі Канн.

Останні дві картини австрійця, презентовані в офіційній програмі Каннського кінофестивалю стали переможцями, остаточно закріпивши за Ханеке статус небожителя у світовому кінематографі.

«Біла стрічка» (2009) і «Кохання» (2012) – два різні портрети режисера, два зовсім несхожі фільми, в кожному з яких є спільні для усієї його творчості теми. Особливо в «Білій стрічці», яка є узагальненням стилю Ханеке, коли на прикладі звичайних людей у провінції режисер увиразнює певні історичні, культурні і суспільні процеси. В «Коханні» ж Ханеке демонструє любов до інтелігенції. Саме там він з особливою інтимністю змальовує особисті переживання, спричинені безжальним наступом старості, знову повернувши на екран легенд минулого – Жан-Луї Трентіньяна і Еммануель Ріва.

Що ще чекати від Ханеке в майбутньому? Можна здогадатись, що нічого позитивного і обнадійливого. Ханеке хоч і не щирий з глядачем, все ж не зраджує собі, безцеремонно знову і знову копирсаючись у темних закутках людських душ.

Максим Івануха

Sep 4, 2013

Топ-10 сучасних режисерів жіночої статі

До вашої уваги суб’єктивно-об’єктивний топ кращих режисерок сучасного світу кіно.

Варто зазначити, що в Голівуді жінок лише 7% від загальної кількості режисерів. Оскар за кращий повнометражний фільм отримали лише три жінки за всю історію нагороди (Каролін Лінк та Сюзанна Біер за кращі іноземні фільми та Кетрін Біґелов за кращу режисуру), а головною нагородою Канн, Золотою Пальмовою Гілкою, нагородили одну лише Джейн Кемпіон за фільм “Фортепіано” (The Piano, 1993). Щоправда в 1946 році найвищу нагороду європейського фестивального світу, Palme D’Or, отримала Боділ Ібсен з Данії за фільм “Червоні луки” (The Red Meadows) знятий разом з Лау Лаурітценом молодшим, тому це не рахується.

Сюзанна Біер / Susanna Bier

Її вважають комерційним мейнстрімом в рідній Данії і незалежним артхаусом у цілому світі. Якщо удостоєний Золотого Глобусу та Оскара “В кращому світі” (In a better World, 2010) і дійсно зроблений з певного прорахунку, то справжніми шедеврами данської режисерки єврейського походження є“Відкриті серця” (Open Hearts, 2002), знятий за маніфестом Догма-95, та “Після весілля” (After the Wedding, 2006). Дія фільмів Біер часто розгортається між країнами третього світу і прогресивною Скандинавією.

Режисерка найбільшу увагу звертає на кастинг і роботу з акторами, вибудовуючи психологію вчинків героїв, за якими цікаво стежити і впізнавати себе. Також нерідко в інтерв’ю вона наголошує на тому, що жінки-кінематографісти змушені обирати між кар’єрою і сім’єю, і радить поєднувати ці речі, доводячи це своїм успішним прикладом матері двох дітей.

Джейн Кемпіон / Jane Campion

Новозеландська режисерка отримала нагороду Канн за кращу короткометражку вже за найпершу свою роботу “Шкірка” (Peel) в 1986 році. Її дебют в повному метрі фільм Sweetie 1989 року розповідає про розумово відсталу самозакохану Кей, яка водночас є дуже симпатична в своїх вибриках (сидінні оголеною на дереві, наприклад).

Джейн Кемпіон: “Хотілось би бачити більше фільмів, знятих жінками, адже вони представляють половину населення і дали життя всьому людству. Якщо жінки не будуть писати і знімати, то решта людства не буде знати свою історію в повному обсязі.”

Катрін Брейя / Catherine Breillat

Коли немає можливості знімати дороге кіно, француженка Катрін Брейя пише романи. Її перший фільм “Справжня дівчина” (Une vraie jeune fille) був знятий в 1976 році за її ж повістю, написаною в 17-річному віці, але був заборонений до 1999 року. Провокаторка в кіно (зняла порно-зірку Рокко Сіффреді у двох своїх фільмах) також викладає, і не будь-яку дисципліну, а авторське кіно! Обов’язковий до перегляду її фільм “Моя сестра” (À ma sœur!, 2001), історія про двох сестер, які мають протилежні погляди на те, як краще позбутись цноти.

Клер Дені / Claire Denis

Знову Франція і знову тема перебування між Африкою і Європою. Перший і можливо найкращий фільм режисерки “Шоколад” (Chocolat) був у програмі Канн 1988 року і розповідає про сім’ю французів у колоніальному Камеруні. Пізніше Дені мала більший успіх на фестивалях в Локарно і Венеції.

Остання наразі робота Клер Дені – фільм 2009 року з Ізабель Юппер в головній ролі, “Білий матеріал”(White Material). У фільмі йдеться про жінку, яка незважаючи на громадянську війну в неназваній африканській країні, не збирається покидати свою кавову плантацію.

Андреа Арнолд / Andrea Arnold

Володарка двох призів журі Канн за суперуспішний і must-see фільм “Акваріум” (Fish Tank, 2009) та дебютний “Червона дорога” (Red Road, 2006), британка Андреа Арнолд сама засідала в Каннах в якості члена журі цього року.

Режисерка працювала 10 років на телебаченні. Безнадійне майбутнє в світі героїв її фільмів багато в чому відсилає до подій життя самої Арнолд, мама якої одна виховувала чотирьох дітей в робочому кварталі міста Кент.

Лоне Шерфіґ / Lone Scherfig

Ще одна представниця талановитого данського народу, яка знову ж таки заявила про себе фільмом в стилі Догми-95, “Італійська для початківців” (Italian for Beginners, 2009).

Як і її співвітчизниця Біер, Лоне Шерфіґ успішно працює і за межами Данії, про що свідчить успіх в прокаті наступних її фільмів, найвідоміший з яких “Виховання почуттів” (An Education, 2009) з Кері Малліґан і Пітером Сарсґардом був номінований на три нагороди Оскар.

Лін Ремзі / Lynne Ramsay

Шотландська режисерка, найбільш відома фільмом “Нам треба поговорити про Кевіна” (We Need To Talk About Kevin, 2011) з Тільдою Свінтон в головній ролі. Це стрічка, яку повинна побачити кожна матір, а також всі ті скептики, які вважають жінок-режисерів мало здатними на інноваційні рішення в художньо-образній конструкції фільму.

Фільм з музикою Джонні Ґрінвуда винахідливо змонтований і показує головну героїню і слабкою люблячою матір’ю і сильною особистістю, здатною протистояти ворожому соціуму.

Джессіка Хаузнер / Jessica Hausner

Австрійська режисерка, яка тріумфувала в Венеції 2009 року з фільмом “Лурд” (Lourdes). Історія про зцілення від інвалідності в чудотворному Лурді на півдні Франції не спекулює на каліцтві, а торкається багатьох інших питань, в тому числі заздрості чужому щастю чи бажання будь-якої жінки знайти справжню любов.

Режисерка довго чекала на свою головну актрису, Сільві Тестю, поки та не звільниться від всіх інших проектів, і не прогадала з вдалим вибором.

Софія Коппола / Sofia Coppola

Кількамісячним немовлям знялась в першому “Хрещеному батькові” 1972 року свого знаменитого батька Френсіса Форда, 41-річна Софія встигла перезустрічатись зі Спайком Джонзі і Квентіном Тарантіно, а також отримати всі можливі бажані номінації та нагороди за свої повнометражні фільми, найбільш успішними є “Незайманки-самогубці” (Virgin Suicides, 1999) та “Загублені в перекладі”(Lost in Translation, 2003).

Ліна Данем / Lena Dunham

Одна з найбільших надій та нових зірок американського незалежного кіно. Ліна зняла свій дебют“Крихітні меблі” (Tiny Furniture, 2010) в 24-річному віці, натхненна модним рухом мамблкор і свободою, яку дає цифрова техніка.

Ліна також робить телесеріали і веб-шоу, а її твітер читає півмільйона фоловерів.

Нижче дивіться інтерв’ю Ліни для фільму PressPausePlay про цифрову революцію медіа і різницю між кіно минулого та теперішнього:

Sep 4, 2013

Caché

Фільм Міхаеля Ханеке Caché (Приховане, 2005) розповідає про пару вдоволених життям нудних європейців (Жульєт Бінош і Даніель Отой), яким раптово починають приходити касети зі статичними записами їх вулиці, а потім і страхітливі малюнки.

В розмірене і спокійне життя Анни і Георга (так звати чоловіка і дружину у майже всіх фільмах австрійського режисера) закрадається страх за свою безпеку і лють від безпомічності щось зрозуміти чи змінити. До кінця фільму ми не дізнаємось, хто ж шантажує сім’ю без жодних причин, насолоджуючись самих фактом можливості когось роздратувати і не дати жити як раніше. Ханеке вважає, що це поширена помилка мейнстрімного кіно завжди зображати і показувати речі. Набагато ефективніше застосовувати уяву, адже ніхто не вірить в кров, бо знає, що це кетчуп. Натомість сам лише звук невидимої дії може нагнати більше жаху на глядача.

Міхаель Ханеке: “Коли фільм “Відео Бенні” мав прем’єру на фестивалі у Відні, то на прес-конференції після показу всі журналісти мені почали задавати абсолютно ідіотські запитання, наприклад їх цікавило, якою камерою я знімав. Нікого не хвилювали заторкнуті теми психології людських вчинків, почуття вини і відчуженість від реальності через всюдисущість мас-медіа. Тоді я запитав їх: “А не хотіли б ви обговорити австрійську звичку пхати сміття під килим?”. Після цього запанувала довга пауза…”

Технічні особливості Сaché: стрічка взагалі не містить у собі музики і була знята на HD-камери.

Цитата з фільму: - Хіба тобі не самотньо, коли ти не виходиш з дому?

- А чому має бути самотньо? Хіба тобі не менш самотньо, коли ти сидиш в саду? Чи менш самотньо в метро ніж вдома? Ну власне! Але в мене є друг з пультом дистанційного управління. І як тільки він мене починає дратувати, я закриваю йому рот!

Sep 4, 2013

Как жить без «Доктора Хауса»?

Минуло почти полгода с момента выхода на экраны финального эпизода «Доктора Хауса» – а значит, у поклонников было достаточно времени, чтобы вновь пройтись по всем восьми сезонам и осознать образовавшуюся пустоту.

Не секрет, что именно актерский талант Хью Лори вывел в святцы сериал о Грегори Хаусе, гениальном диагносте с дурным нравом, а самого персонажа сделал ролевой моделью и нешуточным брендом десятилетия – количество футболок и чашек с символикой «Доктора Хауса» по-прежнему зашкаливает. И как ни «старались» сценаристы шоу, Грегори Хаус оставался оплотом правды, комедии и трагедии – даже компромиссная концовка и безнадежный, в целом, последний сезон не смогли повредить той глыбе, которую возвел Хью Лори.

Наш сегодняшний материал расскажет о других заслуживающих внимания актерских работах Хью на телевидении: к примеру, поклонников «Друзей» заинтересует тот факт, что Хью Лори снялся в двух эпизодах шоу, сыграв попутчика Рэйчел в самолете. И пока фанаты «Друзей» морщат лоб, пытаясь вспомнить, в каком же это было сезоне, мы двинемся дальше.

Дживс и Вустер (Jeeves and Wooster); 1990–1993; 23 серии

Проснувшись однажды утром, онемевший от похмелья аристократ и бездельник Берти Вустер (Хью Лори) обнаруживает в своих дверях нового камердинера Дживса (Стивен Фрай), который быстро станет незаменимым в жизни непутевого джентльмена. Для начала Дживс приготовит тонизирующий коктейль, что вернет хозяину голос, а позже возьмет на себя многие сложности, встающие на пути молодого аристократа, от заваривания чая до деликатного разрыва опрометчивой помолвки.

«Дживса и Вустера» можно было полюбить хотя бы за мелодию в стартовых титрах, однако британский сериал оказался к тому же идеальной экранизацией литературного цикла Пэлема Гренвилла Вудхауза, открыв публике один из лучших комедийных дуэтов в истории телевидения.

Сдержанно поднятые брови Стивена Фрая и глуповатая ухмылка Хью Лори наполняли экранное пространство комедией наивысшей пробы даже без слов, а любовно воссозданная атмосфера межвоенного затишья 20-30-х годов прошлого века очаровала критиков задолго до появления британского хита современности Downton Abbey, чьи леди и джентльмены существуют примерно в том же временном отрезке. И если в Downton Abbey мы третий сезон наблюдаем болезненный закат благородной аристократической эпохи с ее гигантскими поместьями и батальоном слуг, то «Дживс и Вустер» рисовал аристократов безмятежными, инфантильными и, прямо скажем, безмозглыми существами, для которых похищение полицейского шлема вполне могло остаться главным жизненным свершением.

Кроме английских патрициев сериал высмеял и фашизоидных демагогов, представленных здесь организацией «Черные шорты», чей лидер без смущения сыпал на публике тезисами вроде: «Граждане, заверяю вас, ничто не отнимет у нас победу, кроме поражения! Завтра наступит новый день! Будущее ждет нас впереди!» В намерения «Черных шорт» входило построить сильную Англию на картофельном фундаменте, а главное – в обязательном порядке «научно» измерить колени всех взрослых мужчин:

«Британское колено твердое! Британское колено мускулистое! Британское колено на марше!»

Тем не менее, большинство ударных реплик «Дживса и Вустера» доставалось герою Стивена Фрая: консервативный Дживс небезосновательно считал, что в белом пиджаке его работодатель похож на официанта, а монограммами украшают одежду те, кто боится однажды забыть собственное имя. Хотя цитирование в данном случае довольно безнадежное занятие, ведь английский юмор, как никакой другой, силен, прежде всего, выражением лица и интонацией. Потому – спешите видеть, тем более что некоторые любители эффектных жестов утверждают: ничего лучше Берти Вустера Хью Лори так и не сыграл.

Немного за сорок (Fortysomething); 2003; 6 серий

Строго говоря, зрителю нужно знать о «Немного за сорок» лишь один нюанс: здесь будущий доктор Хаус отечески приобнимает будущего Шерлока (Бенедикт Камбербэтч). Разве можно такое пропустить?

В «Немного за сорок» Хью Лори исполнил роль 44-летнего доктора Пола Слиппери и собственноручно снял три первых эпизода. Мы застаем персонажа Лори в печальные времена: у него начался кризис среднего возраста с неординарными симптомами – кроме общей нервозности и частичной потери памяти Полу кажется, что он слышит мысли других людей.

В таких условиях попытки наладить отношения с отдалившейся женой и воспитывать сразу троих практически взрослых сыновей могут привести только к комичному голубоглазому хаосу, которого тут в избытке: Хью Лори устраивает шабаш надувных секс-кукол; Хью Лори становится жертвой гипноза; Хью Лори кричит цыпленком, а его дом заполоняют холодильники. Обычная история для кризисного возраста, не так ли?

Иван Кислый